Коли лютує за вікном зимова хуга,

І вітер шаленіє в танці злім,

Тоді мене огорне раптом туга

За тим, що зветься просто – отчий дім.

Стоїть він, не згинається від кручі.

Темно-срібляста твердь мого Дніпра,

Де, обважнілі білим снігом тучі,

Шовковиця крислата підпира.

За всі мої і радощі, і болі,

За те, що я живу на світі цім,

Благословенним будь світанок долі –

Мій добрий, незабутній отчий дім.

 

- Шановні гості, сьогодні гостинно відкриває для вас двері наша шкільна «Світлиця».

 

 

Хто ж та баба дзиндзюриста?

То всесвітня піч вариста,

І не тільки я, мерзляк, -

Тую бабу знає всяк.

Як лиха зима приспіє,

Білим снігом поле вкриє,

До бабусі дітвора

Утікає із двора.

Як трусне мороз зимою,

Шкарубкою бородою,

Бідний люд мерщій біжить

Безталаннячко погріть.

 

Хто ж та донечка кохана,

І хороша, і рум’яна?

То – багаття золоте

Гарно жевріє-цвіте.

 

Хто х синочок любий, милий,

Мов той голуб сизокрилий?

 Бреше баба – не синок,

Ні, то прихвостень-димок.

 

 - Піч – один з головних елементів українського житла. Слово «піч» походить від слова «печера»,бо й схожа була трипільська піч на печеру, склепіння якої освітлене виблисками вогнища. Колись печі були дуже великими:

В хаті піч трохи не в півкімнати,

З запічком і припічком із глини

Вічно тепла – то жолудок хати

Величезний, як живіт дитини. Писав у своєму вірші Іван Франко.

 

- Піч називали Берегинею родинного вогнища, вогонь був у пошані. Та й сам дім вважався житлом, коли спалахував у печі вогонь.

 

- Вогонь у печі вважається священним: господиня повинна ставитись до нього з повагою, не говорити нічого поганого про нього, не лаятись, не бавитись з вогнем.

 

- А ще піч дуже полюбляє Домовик і, як гадали, має в ній своє місце.

 

 

- У традиційному селянському житлі по діагоналі від печі розташовувався покуть – почесний кут, червоний кут, священне місце, як його ще називали. Біля нього, як правило, стояв стіл накритий скатертиною, з хлібом-сіллю, що символізує нашу гостинність. У почесному кутку повсякчас висіла ікона Ісуса Христа чи Божої Матері, прикрашена спеціально вишитим рушником (покутний або божник). Божник прикрашали паперовими або засушеними квітами, писанками. Під іконою висіла лампадка чи каганець, які запалювали на великі свята, «щоб ангели прилітали до оселі». Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і аж до наступних зажинок, стояв невеликий пучечок колосся, як символ достатку. З його зерен, освячених в церкві, робили перший засів. Тут же, па покуті, зберігали маківську квітку, гілочку верби, свячену воду, страсну свічку.

 

 

- Своєрідним жіночим оберегом в Україні був віночок. І сьогодні, як і в давнину, кожна дівчинка вчиться плести квіткові вінки. Кожен віночок слугував не тільки окрасою голови дівчини, а й був "оберегом" душі, бо в ньому є чаклунська сила, що і біль вгамовує, і волосся береже. У віночок вплітали багато різних квітів: ружу і деревій, безсмертник і любисток, волошку і ромашку, незабудки і цвіт калини, барвінок та інші квіти.

 

А вже красне сонечко припекло,

Ясно щире золото розлило.

На вулиці струмені воркотять,

Журавлі курликають, та летять.

Засиніли проліски у ліску -

Швидко буде земленька вся в вінку.

Ой, сонечку-батечку, догоди!

А ти, земле-матінко, уроди!

 

- Український рушник… Оздоблений квітами, зірками, птахами… Скільки він промовляє серцю кожного із нас! Від сивої давнини і до наших днів, в радощах і в горі рушник – невід’ємна частина нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні.

 

Із м’якеньких ниточок-ниточок

Вишивала серцем я рушничок –

Краю рідного полум’яний цвіт,

Що прославився на весь білий світ,

Візерунок падає на рушник,

Нехай квітка радує щиро всіх,

То не просто квіти, квіточки,

А любові ниточки-ниточки.

 

- Простий, скромно оздоблений рушник висів у кожній хаті біля порогу на кілочку. По-різному називали рушник колись: утирач, утиральник, стирач. Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній чистий рушник напохваті: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку…»

 

 

Традиційний український одяг.

- Одяг – це найрухливіший елемент з усього комплексу народного мистецтва. Київщина, Полтавщина, Чернігівщина та Запоріжжя найменше відчули на собі зовнішніх впливів, бо на протязі історичного життя нашої Батьківщини мали найдовший період самостійного культурного розвитку. Український національний одяг має кілька характерних прикмет:

· нечисленність частин убрання;

 

- Національний одяг – це вияв святкового, врочисто піднесеного настрою. Це культурно-історична спадщина наших славних, щасливих днів України.

У мене мама грамот не проходила,

Проста звичайна жінка із села,

Ніколи не кляла, в сім'ї не верховодила,

Як подих вітру лагідна була.

Така собі приємна за розмовою,

Хоч доля їй дісталася гірка.

Все викладала ниткою шовковою

Прості узори в просинь рушника.

А якось бачу: вишиває хрестиком

На сорочині білі рукава.

- Це, мамо, на Великдень все ж таки?

У відповідь розсипала слова:

- Це, доню, як помру.

А я здригнулася.

- Та ти не бійся, смерть – звичайна річ,

Як наче ти під сонцем вже набулася,

Минулася й пішла собі у ніч.

А щоб хоч трохи було видно в темряві –

Ця сорочина біла, як свіча.

Хоч вишита вона нитками темними,

Жалоби там ніхто на поміча.

Я зможу, дню, вдруге народитися,

Коли цього потребує земля.

Лиш не забудь за душу помолитися,

Вона безвинна, ніби янголя.

І сліз не треба – плачуть над пропащими.

Над пам’яттю лиш голову схили.

А я благаю й плачу: «Мамо, нащо Ви

Мені цей смуток в душу занесли».

Тонкий узор виводила рука,

Здіймалось сонце високо над брамою.

А серце думка й досі обпіка:

Якби ж Ви, мамо, повторились мамою.

 

- У статті 27 Конституції України записано: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини».

 

- Із чорної долини 1933-го вістять голоси про страшну трагедію українського народу, охоплюють спазмами долю, душі живих. Та в цих голосах немає крику, нема розпачливої жалоби – є тихе, скорботне виповідання баченого, пережитого:

Не в світ приходили ті діти –

Приходили в пітьму.

І мати…

Чи ж могла радіти?! Кляла себе саму.

Проклятий рік… Косматі вісті.

І ніч глухоніма.

А те дитя іще в колисці,

А вже його нема…

Луною – плач! Стріла мисливська.

І тризна пелюсток.

Хто в тридцять третім народився?

Не чутися. Ніхто…